Алан Урига: Тут мій дім
Damian Urbaniec
Алан Уріґа залишатиметься гравцем «Вісли» з Кракова до 30 червня 2028 року з можливістю продовжити співпрацю ще на рік. З цієї нагоди капітан Білої Зірки в розмові з Даміаном Урбанцем згадав початок свого футбольного шляху, перший досвід у роздягальні основної команди та найважливіші моменти кар’єри. Він також розповів про уроки, винесені з травм, і мрію, яку й досі хотів би здійснити на стадіоні імені Реймона.
Алане, ти продовжив контракт із «Віслою» з Кракова до 30 червня 2028 року з можливістю продовжити його ще на рік. Ти пов’язаний із «Віслою» з раннього дитинства. Що для тебе означає цей підпис? Він досі викликає емоції чи вже трохи менші?
Безумовно, викликає. Мені здається, навіть навпаки — ще сильніші. Коли ти вже досвідчений гравець і провів багато років у «Віслі» з Кракова, кожне наступне продовження контракту, якщо можна так сказати, для мене — ще важливіша подія. Не приховуватиму: я радію кожному наступному року у «Віслі», бо, як уже не раз казав, це мій дім, і я дуже, дуже, дуже пишаюся тим, що можу й надалі представляти «Віслу» з Кракова.
Я згадав про ті ранні роки, коли ти почав бути пов’язаним із «Віслою», і хотів би повернутися до одного матчу, у якому твій рік народження, 1994-й, змагався з командою 1995 року народження на головному полі стадіону біля R22. Як ти пам’ятаєш той матч? Чи уявляв ти тоді, ще юним хлопцем, виходячи на газон, що колись гратимеш на ньому в футболці з Білою Зіркою, але вже в основній команді?
Так, пам’ятаю таку зустріч. Що стосується обставин, то, здається, це був матч перед останнім туром чемпіонату. Той тур уже, мабуть, нічого не вирішував, а лише формально мав закріпити чемпіонство «Вісли» з Кракова, після чого мала відбутися святкова церемонія. Тож наш тодішній тренер Марек Конечний організував таку зустріч. Він, так би мовити, мав потрібні зв’язки й можливість усе влаштувати, тож організував цю чудову подію.
Для всіх нас це тоді була велика подія. Раніше, принаймні в моєму випадку, ми могли лише спостерігати з трибун і вболівати за «Віслу». А тут уперше опинилися на газоні, відчули всю атмосферу стадіону, хоча варто зазначити, що це був старий стадіон, тож обставини були зовсім не такі, як зараз. Але це була дуже, дуже, дуже велика подія. Чи думав я тоді про це? Напевно, мріяв. Напевно, більше мріяв, ніж щось планував.
Ти пройшов усі щаблі Академії. Коли ти вперше по-справжньому подумав, що футбол може бути чимось більшим, ніж просто дитячим захопленням? Чи був такий момент або людина, завдяки якій ти усвідомив, що справді обрав чудовий шлях?
Тобто якоїсь однієї типової миті, переломного моменту, мабуть, не було. Радше це був процес, результат багатьох-багатьох подій і багатьох етапів мого життя.
Мені здається, якби треба було щось назвати, то, мабуть, виклик до молодіжної збірної. І не на збори, а вже на матчі: спершу товариські, а потім відбіркові турніри. Тоді, мабуть, у віці 15–16 років більшість хлопців, які туди їздили, усвідомили, що вони за крок від початку певної пригоди чи кар’єри. Тож думаю, це був такий знак, що з цього може щось вийти.
Зараз у тебе 191 матч і 10 голів за «Віслу» з Кракова. Думаю, вже важко знайти людей, які так довго пов’язані не лише з «Віслою» з Кракова, а й узагалі з будь-яким клубом у Польщі. Чи мають ці цифри для тебе якесь значення? А якщо говорити про наступні цілі, чи є цифра, якої ти хотів би досягти за кількістю матчів із Білою Зіркою на грудях?
Такої цифри немає. Важко щось припускати в таких питаннях. Це трохи схоже на ворожіння. Чи мають вони значення? Мають, бо я хотів би, щоб їх було якомога більше, це точно.
Що стосується матчів, голів і всіх цих цифр, то це приємна згадка про кількість зіграних матчів і певний слід в історії — і щодо голів, і щодо матчів. Тож сподіваюся, що до цієї стелі ще далеко.
W своїй кар’єрі ти дуже досвідчений гравець: не лише «Вісли» з Кракова, а й інших клубів. Скажи, ти тренувався під керівництвом багатьох тренерів, які по-різному дивилися на футбол, роздягальню та самих гравців. Чи був тренер, який справив на тебе особливе враження? Можливо, тобі запам’ятався якийсь вислів, який ти пам’ятаєш досі й пам’ятатимеш ще довго?
Не думаю, що аж настільки конкретно. Мені здається, усе, що я пережив і що зараз несу із собою в цьому багажі, — це результат і сукупність усіх рис цих тренерів. Безперечно, у кожного можна було щось перейняти: у роботі та співпраці з кожним знаходилося щось хороше й позитивне, а також, мабуть, якісь недоліки, що можуть стати уроком і допомогти зробити висновки.
Тож я не хотів би нікого з тренерів виділяти, адже тоді довелося б скласти певний рейтинг, який міг би когось образити. А цього я категорично не хотів би, бо таких людей було багато, починаючи з молодіжних команд, ще у футбольній школі «Вісли» з Кракова. На своєму шляху я зустрів чимало чудових людей: спочатку в юнацькому футболі, а згодом і в дорослому. Тож довелося б називати багато імен і ризикувати тим, що я когось забуду, а це була б неприємна ситуація.
Ти пережив дуже багато таких моментів із «Віслою» з Кракова. Я маю на увазі тріумфи, але чи є якась подія, до якої ти завжди повертаєшся у спогадах і хотів би, наприклад, повернутися туди хоча б на кілька хвилин, щоб знову опинитися в тому місці й у той час? Чи є у твоїй пам’яті одна така подія? Знаю, це складне запитання, адже треба вибрати лише одну, хоча їх ціла низка?
Так. Якби мені треба було вибрати щось одне, мабуть, нікого не здивую, якщо назву перемогу в Кубку Польщі. Це був найбільший успіх «Вісли» з Кракова за багато років і мій особисто найбільший успіх, а також найбільший для більшості хлопців у роздягальні, тож не дивно, що саме він спадає на думку першим.
Але дозволь додати ще одне. Мабуть, це ті перші кроки в першій команді. Коли згадую, це були неймовірні емоції, неймовірно позитивні відчуття і гордість. Я навіть не кажу про сам дебютний матч, коли дебютував, а про ті перші кроки: про можливість зайти до роздягальні, перші тренування, перший збір. Якщо підсумувати, пам’ятаю, що все це приносило багато радості й викликало дуже, дуже позитивні емоції.
Чудово, що ти згадав про ті початки, адже наступне запитання якраз пов’язане з ними, з твоїми першими кроками в роздягальні першої команди. Чи був тоді в тебе наставник у роздягальні? Адже тепер ти лідер, лідер роздягальні, капітан. А чи хтось тоді допомагав тобі влитися в команду? Була така одна людина, чи, можливо, кілька?
Мабуть, у мене не було якогось типового наставника, якщо говорити про конкретну людину. Передусім тоді ми трималися разом із молодшими гравцями, як це часто буває: коли до команди приходить кілька молодих гравців, вони зазвичай гуртуються у своєму колі. Так почуваєшся безпечніше.
Але, звісно, у роздягальні були лідери, досвідчені гравці, на яких завжди можна було покластися. Обов’язково треба згадати хоча б Радека Соболевського, Лукаша Гаргулу, Рафала Богуського. Вони завжди могли підтримати.
Я також досить швидко, як мені здається, так би мовити, втерся до них у довіру, і вони прийняли мене до своєї команди. Хоча різниця у віці між нами була дуже великою, згодом ми дуже, дуже добре спілкувалися, і з багатьма з них досі дружимо, а з Павелом Бро зеком навіть стали близькими друзями, тож думаю, це не буде перебільшенням. Ось так усе виглядало з моєї перспективи.
Ти гартував свій характер у таких роздягальнях, про які згадав, але також і на полі, а ще в складні моменти, пов’язані з травмами, які тебе не оминули. Який урок ти виніс і чого навчився саме в ці найважчі для футболістів моменти?
Багатьох речей. Мені здається, найбільший прогрес я бачу передусім у психологічній сфері: став трохи товстошкіріший, навчився не перейматися певними речами й зосереджуватися лише на тому, на що можу вплинути.
На мою думку, саме завдяки цим травмам вдалося напрацювати кілька таких рис — трохи парадоксально, адже раніше з цим було по-різному. А тепер, після довгих місяців важкої праці й реабілітації, гадаю, найбільше змінився мій психологічний стан.
Окрім цього, є ще передусім спортивні речі й новий підхід до роботи, можливість трохи пізнати інший бік роботи футболіста, а не лише те, що відбувається на зеленому прямокутнику поля. Багато закулісних моментів, багато нового досвіду в усіх сферах: фізіотерапії, занять у тренажерному залі, фізичної підготовки. Тож, можливо, це прозвучить смішно, але зрештою в усьому цьому є й чимало плюсів.
Поговорімо тепер про твій новий контракт. Попереду в тебе ще кілька років на вулиці Реймонта. Чи є в тебе якась мрія, пов’язана, звісно, з «Віслою» з Кракова, яка поки що не здійснилася? І як би ти хотів, щоб уболівальники тебе запам’ятали? Адже в них уже, звісно, є певне уявлення про Алана Уригу. Але зрозуміло, що колись настане момент завершення кар’єри. Яка ще твоя мрія залишається нездійсненою?
Є кілька речей. Якщо вже говорити про кількість матчів, то насамперед хотів би зіграти якомога більше матчів за «Віслу» з Кракова, і щоб це були справді хороші виступи, а не просто виходи на поле. Хочу справді добре грати, заслужити ще більшу повагу вболівальників і зміцнити своє місце в серцях усіх фанатів «Білої зірки».
І моя велика мрія — завершити все це титулом чемпіона Польщі. Кубок Польщі вдалося виграти, омріяне підвищення й повернення до Екстракласи теж уже маємо, тож наступним таким кроком — «кроком» звучить не дуже — буде чемпіонство Польщі, і це було б… Не хочу казати «завершення», бо це звучало б так, ніби я вже кудись збираюся, але це була б неймовірна подія. І цього я прагнутиму, про це мрію.
А далі, зазираючи ще далі в майбутнє, сподіваюся, на багато-багато-багато років уперед, це, мабуть, завершення кар’єри у «Віслі» з Кракова. І повторюю: ще чимало років нікуди не збираюся.
Алан Урига: Тут мій дім